До річниці української революції 1917-1921 років
 ГЕНЕРАЛЬНІ СЕКРЕТАРСТВА ТА МІНІСТЕРСТВА УНР
З перших днів утворення Української Народної Республіки та розбудови демократичної держави важливу роль відігравала виконавча влада, тобто уряд - Генеральний секретаріат і окремі генеральні секретарства.
Генеральне секретарство внутрішніх справ було одним з найважливіших. З часу створення у червні 1917 р. й до січня 1918 р. генеральним секретарем за сумісництвом був Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко, тому це секретарство знаходилося там, де й апарат Голови Секретаріату. Тобто спочатку в будинку Центральної Ради, потім в готелі "Савой" (Хрещатик, 38), а згодом у колишньому будинку генерал-губернатора на Інститутській, 40 (він не зберігся, нині це Інститутська, 20/8). Поступово окремі департаменти отримали свої приміщення в інших будинках.
Генеральне секретарство міжнародних справ, створене 4 січня 1918 р. На основі Генерального секретарства національних справ, спочатку містилося в тому ж готелі "Савой" на Хрещатику, 38 і перебувало там принаймні до кінця грудня 1917 р. Потім це генеральне секретарство перебралося в будинок нинішнього Музею російського мистецтва на вулиці Терещенківська, 9. Зведений він у 1870-1880-х роках і належав цукрозаводчику Ф. Терещенку. У цьому будинку зберігалася велика колекція творів мистецтва, зібраних Ф. Терещенком.
Змінювалася українська влада, а Міністерство закордонних справ залишалося у цьому особняку. В часи окупації Києва білогвардійцями вони розташували тут свій штаб, а більшовики розмістили ревтрибунал 14-го корпусу Червоної армії. З 1922 року споруду і колекцію музеєфіковано. Першим генеральним секретарем міжнародних справ Центральна Рада призначила Олександра Шульгина.
Генеральне секретарство фінансів певний час розташовувалося знову ж таки в будинку Генерального Секретаріату в готелі "Савой" на Хрещатику, 38, а звідси його переведено в колишній особняк Я. Полякова на вулиці Олександрівській, 15, тепер - М. Грушевського, 22. У квітні 1918 р. Міністерство фінансів уже знаходилося в будинку на тодішній Левашовській, 31. Цей будинок не зберігся: його розібрали у 1970-х роках, а на тому місці побудували житловий будинок, нині це Шовковична, 29. Першим генеральним секретарем фінансів був відомий фінансист Христофор Барановський.
22 грудня 1917 р. УЦР прийняла закон про створення на основі Київської контори Держбанку Росії Українського державного банку з правом грошової емісії. Першим директором УДБ був Микола Кривецький. Розташовувався УДБ у відомому будинку за адресою вулиця Інститутська, 9. У 1930-х роках двоповерхову будівлю було вдало надбудовано ще двома поверхами, в такому вигляді вона існує й нині, тут знаходиться Національний банк України.
Велике значення мало запровадження власної грошової системи та друкування перших банкнот УНР. Для підготовки введення власної грошової одиниці був створений спеціальний державний орган у складі Міністерства фінансів – Експедиція заготовок державних паперів. Її першим керівником став український земський діяч А. Венеракі. У протоколі засідання Генерального Секретаріату 14 грудня 1917 р. зафіксовано рішення: "для експедиції грошей реквізувати помешкання лазарету проти типографії Кульженка на Пушкінській вулиці". Для друку перших українських паперових грошей цією ж постановою ухвалено "реквізувати [...] типографію Кульженка". Друкарня В. Кульженка у будинку на Пушкінській, 4 мала найкращу на той час виробничу друкарську базу. Будинок постраждав під час Другої світової війни, і те, що ми бачимо нині, - це архітектура "сталінського бароко" 1950-х років.
Виробничі можливості друкарні на Пушкінській не дозволяли вчасно виготовити потрібну кількість і асортимент банкнот. Тож основним місцем, де друкувалися українські гривні, стало приміщення в будинку на Бібіковському бульварі, сьогодні - бульвар Т. Шевченка, 27.
Генеральне секретарство військових справ перебралося з будинку Центральної Ради до будинку колишнього елітного навчального закладу -колегії Галагана, сьогоднішня адреса: вулиця Б. Хмельницького, 11. Саме тут формувалася військова політика УНР, саме тут працював Генеральний секретар військових справ С. Петлюра. Це секретарство було одним з найбільших, тому поступово для його потреб виділили й інші приміщення, зокрема канцелярія секретарства розташувалася в Маріїнському палаці. На початку березня 1918 р.
Міністерство військових справ знаходилося вже в будинку на вулиці Банковій, 2. А з 1953 р. тут - Спілка письменників України.
3 січня 1918 р. УЦР затвердила Генеральне секретарство морських справ, його очолив Дмитро Антонович. Для потреб генерального секретарства було виділено частину готелю "Франсуа" на вулиці Фундуклеївській, сьогодні -Б. Хмельницького, 17. Пізніше тут був готель "Театральний", а на початку ХХІ ст. будинок реконструйовано, нині тут розташовано готельно-офісний центр.
23 листопада 1917 р. починає роботу Генеральний штаб армії УНР, який очолив генерал-майор Борис Бобровський. Тоді Генштаб розташовувався на Бібіковському бульварі, сьогодні це бульвар Т. Шевченка, 10. На жаль, цей будинок не зберігся, на його місці стоїть споруда, зведена у 1950-х роках. Розширюючись, Генштаб отримав частину будинку Терещенка, туди перейшло 1-ше управління Генштабу, тепер це бульвар Т. Шевченка, 12, Національний музей Т. Шевченка. Згодом Генштаб перенесли в будинок колишнього штабу Київського військового округу російської армії на Банківську, 11. У 1930-х роках його об'єднали з сусіднім, змінили фасад і розмістили в новоствореній будівлі керівні органи компартії УСРР. Нині це резиденція Президента України, тут також розташовується і його Секретаріат.
Для Генерального секретарства шляхів було відведено будинки на сьогоднішній вулиці Б. Хмельницького, 23 та бульварі Шевченка, 34. Будинок на б. Шевченка належав Терещенкам. Першим генеральним секретарем шляхів було призначено Всеволода Голубовича.
Генеральне секретарство освіти спочатку (як і інші секретарства) перебувало в будинку Центральної Ради, а потім, у серпні 1917 р., перемістилося в будинок на сьогоднішньому бульварі Шевченка, 14 - тоді це було приміщення колишньої Першої гімназії. Першим генеральним секретарем освіти був відомий освітній і політичний діяч Іван Стешенко.
Генеральне секретарство пошт і телеграфів після перебування, разом з іншими секретарствами, в готелі "Савой" переїхало до приміщення на Лютеранській,12, а звідти на Гімназичну, сьогодні -Леонтовича, 5 до будинку, де перебував Український генеральний військовий комітет. Першим керівником цього Генерального секретарства був Олександр Зарубін.
Генеральне секретарство торгу і промисловості було створене 13 листопада 1917 р. Першим генеральним секретарем Центральна Рада призначила Всеволода Голубовича, на цій посаді він пробув до січня 1918 р., коли став головою Ради народних міністрів УНР. Розмістилося це секретарство спочатку в доходному будинку, що належав генералові В. Баскакову, на вулиці Миколаївській, сьогоднішня вул. Городецького, 6. Тут воно пробуло не довго, і його перенесли на вул. Столипінську, 55-б (сьогодні це вул. Гончара), у будинок, зведений на поч. ХХ ст. для Київського відділення Російського технічного товариства.
Генеральне секретарство праці, найімовірніше спочатку розташувалося разом з більшістю генеральних секретарств, тобто на Хрещатику, 38. У грудні 1917 р. воно вже знаходилося в приміщенні "Палас-отелю" -сьогодні це бульвар Шевченка, 7. Тут і нині розташований готель "Прем'єр-палас", який тривалий час називався "Україна". У березні 1918 р. секретарство частково зайняло будинок Терещенків на Бібіковському бульварі - сьогодні бульвар Шевченка, 12. Це будинок, де, як згадувалося, розташувалися також окремі відділи Генерального штабу армії УНР. Перший керівник секретарства – Костянтин Василенко.
Генеральне секретарство земельних справ перебувало в будинку Центральної Ради на Хрещатику, 38, але там було затісно для багатьох державних установ. Тож 15 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат України ухвалив "дати 4 дні генеральному писарю для реквізиції помешкань для потреб секретаріату". Як наслідок бачимо Секретарство земельних справ у будинку на Хрещатику, 17 (тоді - N 27). Це був житловий будинок, на першому поверсі якого містилися різні магазини, фотоательє. Будинок згорів у часи Другої світової війни, на його місці в 1950-х рр. було збудовано новий.
У березні 1918 р. тоді вже народне міністерство земельних справ розташовувалося в доходному будинку на вулиці Володимирській, 19, славнозвісному витворі архітектора П. Альошина. Будинок зазнав значних руйнувань під час Другої світової війни і був відбудований в стилі "сталінського бароко". Першим Генеральним секретарем земельних справ був Борис Мартос.
Генеральне секретарство судових справ організовувалося довше, ніж інші секретарства, і перший час перебувало разом з усім урядом на Хрещатику, 38, а звідти перейшло в "Гранд-отель", на Хрещатику, 22. Під час Другої світової війни готель дуже постраждав, і на його руїнах в 1950-х рр. постала будівля для державних установ під N 24. Згодом секретарство працювало в будинку за адресою Банкова, 10, що більше відомий під назвою "будинок з химерами". Ще одна адреса Генерального секретарства судових справ -Думська площа, 5 (нині майдан Незалежності), готель "Росія". Будинок не зберігся, на його місці тепер знаходиться Головпоштамт. Першим Генеральним секретарем судових справ було призначено Валентина Садовського.
Генеральне секретарство харчових справ. Питання заснування цього генерального секретарства кількаразово розглядалося на засіданнях уряду у вересні й жовтні 1917 р. Для його розміщення знайшли необхідні приміщення в Другій київській гімназії, сьогодні це бульвар Шевченка, 18. Під час Другої світової війни тут розташовувалася міська управа, а після війни –телефонна станція. У першому складі уряду УНР секретарство очолив Микола Стасюк.
Для вирішення справ окремих національних меншин у серпні 1917 р. Призначили заступників Генерального секретаря міжнаціональних справ О. Шульгина: з польських - Мечислава Міцкевича та єврейських -Мойсея Зільберфарба. Дмитра Одинця, третього заступника з великоросійських справ, Мала Рада затвердила 30 жовтня. Після проголошення ІV Універсалом державної самостійності Української Народної Республіки Центральна Рада у січні 1917 р. Утворила три окремих невеликих міністерства: великоруських, польських та єврейських справ.
Міністерство великоруських справ розмістилося в готелі "Слов'янський" (перед тим він називався "Пале-рояль") за адресою вул. Басейна, 1/2. Нині це житловий будинок. Очолив міністерство Дмитро Одинець.
Міністерство польських справ перебувало в будинку на вул. Стрілецькій, 26, а згодом його перевели в готель "Савой" на Хрещатику, 38. Очолював його провідний діяч польського руху в Україні адвокат Мечислав Міцкевич. Міністерство єврейських справ на початку березня 1918 р. Підготувало обіжний лист де зазначалося: "Народне Міністерство єврейських справ цим повідомляє, що в цей час воно міститься на Хрещатику, 38, кімната 23", тобто у колишньому готелі "Савой". У квітні 1918 р. Міністерство перебралося на четвертий поверх готелю "Слов'янський" на вулиці Басейній, 1/2. Першим Генеральним секретарем цього секретарства був Мойсей Зільберфарб.
Посада Генерального писаря УЦР спочатку входила до номенклатури Центральної Ради, а після проголошення незалежності УНР з січня 1918 р. отримала статус генерального секретаря і назву Державний секретар. Першим на цій посаді був Павло Христюк. Апарат Державного секретаря розмістився в готелі "Савой" на Хрещатику, 38.
Апарат Державного контролера зайняв приміщення на вул. Тимофіївській, тепер - М. Коцюбинського, 12. У квітні 1918 р. Державний контролер змінив адресу, переїхавши на Володимирську, 10, у приміщення колишнього Селянського банку.
Нині в цьому будинку розташовано центральний телеграф. Першим головним контролером у липні 1917 р. Центральна Рада призначила Мойсея Рафеса.
Державні органи влади та інші державні установи, що виникали в період становлення структури влади УНР, були розташовані в різних місцях, у приміщеннях, мало пристосованих для таких потреб. Це створювало багато незручностей і не сприяло ритмічній та злагодженій роботі. Шукаючи виходу з ситуації, у березні 1918 р. міністр внутрішніх справ М. Ткаченко підготував проект будівництва "урядового кварталу" на землі, що належала військовому міністерству (приблизно в районі сучасної площі Лесі Українки). Там мали розміститися будинки Центральної Ради, Ради Народних Міністрів, окремих міністерств, "палац справедливості", монетний двір, музеї, театри. Таке повідомлення було опубліковане у пресі 27 квітня 1918 р., тобто за день до гетьманського перевороту. Зрозуміло, що цей план не був виконаний, проблеми залишилися. Не зникли вони і в сучасній незалежній Україні.
Олександр КУЧЕРУК
"Урядовий кур'єр" 2007.06.27
АПОСТОЛ УКРАЇНСТВА
 Сергій Олександрович Єфремов відомий як державний, політичний і громадський діяч пореволюційної України. Це представник української інтелігенції, літератури і науки, публіцист, видавець, журналіст, критик, історик, вчений. Він належить до славної когорти найвидатніших постатей українського національного відродження.
Сергій Єфремов народився у с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині 6 жовтня 1876 року в сім'ї священика. Тепер це Катеринопільський район Черкаської області. Прадідівське прізвище Охріменко за звичаями духовенства було перелицьоване на "Єфремов". Тут, на березі річки Синюхи (притоки Південного Бугу), минуло дитинство Сергія. Навчався в духовній школі в Умані. У 1901 р. вступив до Київської духовної семінарії, де познайомився з членами української громади і став її активним учасником. Перші спроби його пера надруковані 1895 р. у галицьких журналах "Дзвінок" і "Зоря". Незабаром Сергій залишив семінарію з репутацією політично неблагонадійного.
Залишивши семінарію, у 1896 р. екстерном склав екзамени на атестат зрілості в Першій київській гімназії і вступив на юридичний факультет Університету св. Володимира. Студентом був під наглядом жандармів. Після п'ятирічного навчання в університеті відбув військову службу і сповна віддався літературній, науковій та громадсько-політичній діяльності. Він активно бере участь у партійній роботі демократичного спрямування - став одним з організаторів Української радикально-демократичної партії, Товариства українських поступовців, Української партії соціалістів-федералістів, підтримував зв'язки з Селянською спілкою.
Лютнева революція активізувала працю С. Єфремова в усіх сферах життя, спрямованих на національне відродження України. У багатьох статтях він виступав проти російських шовіністів і галицьких москвофілів. Писав на літературні теми. Заслугою вченого слід вважати його працю над виданням тритомної антології української літератури "Вік" з біографіями письменників. Єфремов став виразником національних та літературних ідеалів, а також естетичних смаків в Україні. Закликав українських письменників звернутися до народного життя та соціальних проблем.
Вінцем його літературних досліджень стала "Історія українського письменства", де він пише про Марка Вовчка, Т. Шевченка, І. Франка, І. Котляревського. Розглядаючи історію українського письменства як історію ідей, вчений визначив його характерні риси: "визвольно-національна ідея"; "елемент свободи" для людини; "поступова течія народності" в змісті й формі, насамперед у літературній мові. Письменник показав велику роль рідного слова в національному відродженні українського народу. Російські
великодержавні шовіністи і деякі критики не сприймали народницьких ідей Єфремова. Водночас його праця була схвально оцінена українськими літературознавцями, зокрема поетом М. Зеровим.
Доба національно-державного відродження України висунула С. Єфремова на почесне місце: він став членом Української Центральної Ради і заступником її голови, генеральним секретарем міжнаціональних справ у Генеральному Секретаріаті 1917 року і членом української делегації в переговорах з Тимчасовим урядом з питань національної самостійності України.
С. Єфремов був добре знайомий з Михайлом Михайловичем Коцюбинським - письменником, громадським діячем, революційним демократом. У них склалися однакові погляди на політику і події в Україні на той період. Вони підтримували зв'язок, знаходили багато спільного на літературній ниві. Їхні твори пронизані високим гуманізмом і реалізмом. Сергій Єфремов щиро оплакував передчасну смерть Михайла Коцюбинського. Виступав проти несправедливості та насилля стосовно українського народу, яку здійснювала радянська влада, ставши на чолі держави. Він не міг примиритися з таким ставленням з боку Головного командуючого військами Радянської України Юрієм Коцюбинським (1896-1937), сином Михайла Коцюбинського. Цей військовий начальник входив до складу першого уряду Радянської України. Був членом Реввійськради фронту, а пізніше неодноразово обирався членом ЦК КП(б)У. У 1918 році Єфремов звернувся до Ю. М. Коцюбинського із своєрідним закликом: "Лист без конверта". Наводимо його у скороченому вигляді.
ЛИСТ БЕЗ КОНВЕРТА
До "командуючого українським військом" та "народного секретаря" Юр.Коцюбинського.
Пане Коцюбинський!
Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ, - це серце України й красу землі нашої, - в руїну, зробити з його купу гною й грузу і почасти назвалки свої справдили -одне ім'я спиняє на собі увагу, від одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім'я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище - Коцюбинський.
Це прізвище вся Україна знає. Знає як великого художника і великого громадянина разом, що служив рідному краєві не тільки своїм майстерним пером, а й кладучи в гурті з іншими працівниками цеглину за цеглиною на будинок відродження вільного українського народу. Своїм широким серцем він охопив болі трудящого люду, він пережив з ним найтяжчі, найтемніші часи, пережив і початок воскресіння й на той світ пішов з твердою вірою, що встане правда, встане воля і з ними й рідна Україна та великий народ український встануть до нового життя. Надії ці були справдились. Воля
справді засяяла вже була під українським небом. І от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають. І між ними - людина з прізвищем Коцюбинського, славного батька виродний син...
Ви - командуючий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви - людина, що в своїх руках держить - чи надовго? - життя і долю мільйонів людей; я один з тих мільйонів, може, один з призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші посіпаки. Ви тільки починаєте свій життєвий шлях; я, може, його кінчаю. Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може відділити більшовика від старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів...
Десять днів мільйонне місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи - я їх бачив, пане Коцюбинський - від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив - і це я знаю - наше місто – ви його не захистили...
Та ви не тільки покриваєте злочинства - ви робите нові. Ви по-блюзнірському знущаєтесь з усього, що дороге українському народові й що було дороге вашому батькові. Ви українською мовою розповідаєте про свій тріумф. Ви нею ж слебезуєте свої накази воякам...
Навіщо ви це робите?.. І коли у вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли ви можете чесним ім'ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли ви досі жити можете - то вам уже нічого боятись: можете спокійно спати...
Спіть спокійно. Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати. Але ж і ви знайте, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи й рук чистих треба докласти, а нечисті руки і найчистішу справу зогижують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте - не змити вам ганьби й неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Я знаю - ви тепер цього не годні зрозуміти.
1918 р.
В тому ж році він заклеймив у своїй черговій статті Муравйова-вішателя. Писав про нього як про "ренегата", людину без жалю і милосердя. Ось основні виокремлення із статті.
МУРАВЙОВ
"Лиховісне, зловороже прізвище Муравйов-вішатель... Муравйов "не з тих, що їх вішають, а з тих, що самі вішають". Ренегат, і через те людина без жалю і милосердя. Сотні закатованих жертв, тисячі обездолених засланців, що конали-пропадали в холодних снігах Сибіру, десятки тисяч батьків і матінок, жінок і дітей, що оплакували закатованих і засланих синів, чоловіків, дітей - ось чим позначила свій шлях людина з оцим прізвищем...
Муравйов - завойовник Києва, що приніс був "північну владу на вістрях штиків", що чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонне місто, що нахвалявся отруйними газами задушити його, що справив криваву тризну, тисячами розстрілюючи неповинні жертви свого кривавого сладострастя... Теж ренегат, що лютістю замазує своє минуле. Колишній не то пристав, не то жандарм, - в усякому разі вірний слуга самодержавства...
Хабарник і грабіжник - з дріб'язковими манерами й неситим апетитом старого околодочного. Мішанина дрібненької жулікуватості й непогамованого кровожерства. Це - Муравйов, новітній Муравйов, "товариш Муравйов", що враз зійшов кривавим маревом і безглуздою лютістю перевершив навіть свого знаменитого попередника... Коли Муравйов-вішатель викликав жах і зненависть, то його однофамілець Муравйов-пристав навіть ненависті не вартий. Ганьба, огида і презирство – я не кажу про кару - йому з усією купленою отарою посіпак і душогубів - оце і всі ті почуття, що ці мізерні постаті збудити можуть...
Каторгою та дільницею, царством "бувших людей" відгонить та "соціальна революція", що попала в лапи до муравйових, які все виховання відбирали не то в дільниці, не то на стайні, не то в охранці. І навіть кривавий чад, що ним оповили вони свій злочинний шлях, не може розігнати того специфічного охранно-дільничого духу, і невідлучно він товаришує з цим претендентом на соціальних реформаторів...
... А вся ціна отим "реформам" буде визначатися оцим незбитим фактом: їх проводив пристав Муравйов - грабіжництвом, розстрілами..."
1918 р.
Радянські органи й партапарат не забули того і, очевидно, у подальшому це вплинуло на долю Єфремова. В період між 1919 та 1929 роками він займався науковою діяльністю. Українське літературознавство збагатилося такими фундаментальними працями, як "Карпенко-Карий", "Михайло Коцюбинський", "Іван Франко", "Панас Мирний", "П. Куліш". С. Єфремов дружив з письменником П. Тичиною. До речі, в наш час у Києві на вулиці Терещенківській, у колишній квартирі цього письменника діє музей імені П. Тичини. В одному із залів є стенд з інформацією, присвяченою нашому герою. У фондах музею знаходяться також деякі матеріали про С. Єфремова.
1919 року відійшов від активної політичної діяльності. Його обрали академіком, а в 1922 р. - віце-президентом Всеукраїнської академії наук, очолював історико-літературне товариство та ряд комісій в галузі літературознавства. Немов передчуваючи трагедію українського народу - голодомор 1933-го, Сергій Олександрович написав статтю "Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві". Він приділяв увагу популяризації літературної творчості Т. Шевченка. Написав понад 100 статей, рецензій, нарисів, присвячених Кобзареві. Єфремов випустив науково-академічне видання щоденника і листів Тараса Шевченка. Це було лебединою піснею письменника, історика літератури. Якщо вжити улюблений сталінський інфінітив - "громити", то справді мало не вся будова пореволюційної науки була жорстоко погромлена. Багатьох визначних вчених репресували, у тому числі і С. Єфремова. У 1929 році його заарештували як голову міфічної Спілки визволення України.
Яку особисту увагу приділяв "великий вождь" справі фізичного винищення української інтелігенції, може засвідчити цей документ:
"Шифром. Харків - Косіору, Чубарю.
Коли передбачається суд над Єфремовим чи іншими? Ми тут думаємо, що на суді слід розгорнути не тільки повстанські й терористичні справи обвинувачених, а й медичні фокуси, що мали своєю метою вбивства відповідальних працівників. Нам нічого ховати перед робітниками гріхи своїх ворогів. Крім того, нехай знає так звана "Європа", що репресії проти контрреволюційної частини спеців мають повне виправдання.
... Наша просьба погодити з Москвою план ведення справи на суді.
2.01.1930. Й. Сталін".
Єфремова було звинувачено в контрреволюційній діяльності. Під тиском змушений визнавати безглузді обвинувачення на свою адресу. Він був засуджений на 10 років позбавлення волі. Арешт і тривале ув'язнення поклали край діяльності академіка, а також його учнів, співробітників і прихильників. Останні роки життя С. Єфремов провів у політичному ізоляторі. Потім його перевели до в'язниці, після чого про нього не було жодних звісток. Згідно з деякими відомостями, він загинув у 1937 році в одному з таборів ГУЛАГу. За іншими даними, він помер за три місяці до завершення тюремного строку - 31 березня 1939 року.
Його реабілітували лише у 1989 році. На багато років ім'я Сергія Єфремова було викреслене з усіх довідкових видань. В Україні воно вперше легалізовано 1990 року в другому томі "Української літературної енциклопедії".
Лев КУДРЯВЦЕВ
"Урядовий кур'єр" 2007.07.03
Архівні документи
Четвертий Універсал Української Центральної Ради. Звернення до українського народу
Грамота до всього українського народу. Закони про тимчасовий Державний устрій Української Держави
Наказ Гетьмана України від 3 травня 1918 року про затвердження складу Кабінету Міністрів
Журнал об"єднаного засідання директорії, міністрів, керуючих міністерствами та комісарів міністерств від 24 грудня 1918 року під головуванням В Вінниченко
Закон ухвалений конгресом трудового народу України на засіданні 28 січня 1919 року "Про форму влади в Україні".
Закон ухвалений Радою народних міністрів 12 листопада 1920 року "Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці".
Телеграма Тимчасового робітничо-селянського уряду Криму до Раднаркому. Москва. 1919 рік.
Розпорядок Диктатора ЗУНР, з дня 30 серпня, 1920 року в справі організованнякомісії кодифікаційної при Уряді Диктатора ЗУНР, для справ внутрішніх, судівництва, комунікацій.
Вісник державних законів і розпорядків Західної області Української Народної Республіки.
Протокол засідання робочо-селянського Уряду України 7 березня 1920 року.
Інші матеріали розділу Календар подій
|
